Щодень у Києві, як і в решті міст України, починається з хвилини мовчання на честь загиблих унаслідок війни росії проти України: світлофори червоніють, зупиняється транспорт, закриваються каси в супермаркетах. Але Київ пам’ятає своїх героїв не тільки мовчанням — його шана в Алеях, меморіалах, назвах вулиць та інших міських об’єктів, муралах, парках і скверах захисників, на величезних цвинтарях.
«Вони всі рідні на цьому Лісовому»
Алея Героїв на Лісовому кладовищі — одне з головних у Києві місць поховання загиблих військових, які захищали Україну. Акторка Анна Яремчук-Бобало буває тут, щонайменше, раз на місяць. Вона — вдова режисера-військового Олега Бобало-Яремчук.
Жінка народилась у Криму, її майбутній чоловік — у Львові, зустрілись у Києві — у КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого. Напередодні повномасштабної війни Олег Бобало-Яремчук почав знімати документально-художній фільм про історію України «Серце Всесвіту». Але у 2022 році довелось кинути мистецтво та взятись за зброю. Спочатку він пішов добровольцем у ТРО Дарницького району, а в травні — у ЗСУ. Загинув 20 грудня 2022 року в боях під Бахмутом у селі Кліщіївка.
Сьогодні Анна приїжджає на цвинтар на машині під тривоги й вибухи. Вона навчилась кермувати вже після смерті чоловіка й у пам’ять про нього:
«Коли Олежка йшов, виходить, у свій останній бій, узяв із мене слово, що я навчуся кермувати. У нас залишилась машина. І так я сама вивчилась, втративши його — тепер потихеньку воджу. Уже одна моя обіцянка Олегу здійснилась. Ще була одна — вивчити англійську. Але із цим — у мене проблеми. Я вчу, я стараюся, але, як виявилося, це набагато важче, ніж кермувати».
Вдова загиблого героя проходить рядами прапорів над могилами воїнів, підходить до місця поховання чоловіка, запалює лампадку, протирає пам’ятник і залишає камінчик:
«Я якось не відчуваю його тут. Приїжджаю сюди, як до скафандра, до його тіла, до його земного тіла… Прийшло якесь усвідомлення, що Олег — частинка мене, частинка нашої доньки Лізи. Але в мене є традиція: коли звідкись приїжджаю — завжди Олежці біля могили кладу камінчик із того місця, звідки я приїхала. От сьогодні привезла камінчики з Венеції».
Нещодавно Анна повернулась із Венеційського кінофестивалю, бравши в ньому участь як акторка фільму «Камуфляж». Це стрічка німецького виробництва про долю українського студента-емігранта після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.
«Фільм зняв наш хлопець — українець, який переїхав до Німеччини ще у 2013 році, Микита Гібаленко. Він закінчив Університет кіно й телебачення в Мюнхені. «Камуфляж» — його дипломна робота, яка брала участь у Венеційському кінофестивалі і здобула дуже багато прекрасних відгуків. Завдяки цьому мені випала честь на одному з найкращих світових кінофестивалів сказати слово про Олежку. Я просила європейське творче суспільство не забувати, що пекло, про яке говориться у фільмі — ми відчуваємо досі. І просила, щоб європейські митці і взагалі люди не забували про це, не втомлювалися від нашої війни, як вони втомилися. І щоб це все скоріше закінчилося. Нашою перемогою, звичайно», — пояснює Анна.
Цього разу акторка привезла камінчики на цвинтар не тільки для свого загиблого коханого, але і для земляка — військового з позивним «Крим»:
«Поклала йому ракушку. Його могилу застилає, наче кримська галька. Й от я привезла “Криму” ще й ракушку до неї. Вони всі рідні на цьому Лісовому. Усі. Ми, ніби одна сім’я тепер…».
«Мені б дуже хотілося, щоб окремо в пам’ять про Олежку в Києві був якийсь арт’об’єкт»
Київ також вшанував пам’ять Олега Бобала-Яремчука посмертним врученням його родині медалі «Честь. Слава. Держава». Це офіційна відзнака міського голови киян-захисників, ветеранів і волонтерів. Ще в альма-матер подружжя Бобало-Яремчук є стенд із фото загиблих митців:
«Олежка не один там — багато прекрасних акторів, режисерів, які вже в Небесному війську. Мені б дуже хотілося, звичайно, щоб окремо для Олежки був якийсь арт’об’єкт на його честь, у пам’ять про нього. Але я розумію, що я дуже слабка. Є вдови, які працюють над цим і домагаються, добиваються, а в мене просто немає сил на це все».
Анна пригадує, що в перші місяці після втрати коханого дуже хотілося, щоб на кожному стовпі було ім’я загиблого чоловіка, його фото, його малюнок:
«От, наприклад, якщо ви їдете по Дарницькому мосту — то бачите мурали загиблим воїнам, намальовані їх вдовами. Це дуже недешево коштує. От у мене в принципі була можливість поставити табличку про Олега на будинку. Але коли почала цим займатись, виявилось, що треба дозвіл від якоїсь наукової комісії, іще якийсь, іще якийсь, коротше, купа документів — то руки опускаються, розумієте? Хочеться, щоб люди самі пам’ятали і пропонували. В ідеалі хотілося б, щоб мені було дано дуже багато пропозицій, з яких би я могла обрати. Але за весь цей час, за 4 роки, ніхто ні із чим до мене не звертався. Розумію, що це нереально, бо тільки ті, кому болить — будуть пам’ятати й робити все, щоб кохану людину не забули. Я роблю це, як можу: своїми постами у Фейсбуці, на будь-яких майданчиках і в Україні, і за кордоном я кажу про Олега».
Тому Анна Яремчук-Бобало зараз мріє зробити скромний арт’об’єкт на місці поховання загиблого чоловіка:
«Я хочу, хоча би просто мініатюру режисерського крісла встановити біля його фото, на якому буде написаний його позивний».
Головні міські символи пам’яті Києва про загиблих героїв
Власне головним міським арт’об’єктом на честь загиблих у нашій сучасній війні військових-киян на сьогодні є Меморіал полеглим киянам-Захисникам. Його було відкрито на перехресті вул. М. Грушевського та Петрівської алеї в День пам’яті захисників України 29 серпня 2021 року. Наразі поруч із меморіалом — сіті-лайти з майже півтора тисячами фото загиблих. А на самому скульптурному витворі — меморіальні жетони військових: «Цимбал», «Майстер», «Гоша»…
Ключовим київським об’єктом вшанування загиблих добровольців, військовослужбовців і правоохоронців з усієї України, які загинули, захищаючи нас від російської агресії, можна вважати довжелезну Стіну пам’яті вздовж муру Михайлівського Золотоверхого монастиря. На ній — фото та біографії тисяч бійців. Поруч із меморіалом — електронний термінал, у якому можна віднайти більше інформації про них.
Поодаль, на Софійській площі, 31 серпня вже вп’яте розміщується «виставкова» Алея Героїв — «Воїни світла». Зараз і до 3 жовтня тут є 520 історій полеглих у війні Захисниць і Захисників України.
Проте герої-захисники України — це не тільки сучасні військові й не тільки військові
Поруч із Меморіалам полеглим киянам-Захисникам у війні, на вул. М. Грушевського, 6 — пам’ятник В’ячеславу Чорноволу. З нього, можна сказати, почалась наша державно-національна незалежність.
Саме цей український політик і громадський діяч був ініціатором проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року та Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. А до того він іще за часів радянщини був одним із лідерів руху проти зросійщення та національної дискримінації українського народу. За це неодноразово ставав політичним в’язнем кремля.
За статтею про «антирадянську агітацію та пропаганду«В’ячеслав Максимович був засуджений 3 рази — та провів у мордовських таборах суворого режиму й засланнях 17 років. Зі здобуттям Україною Незалежності Чорновіл став нардепом і кандидатом у Президенти, попереджаючи нас ще в кінці минулого століття про небезпечну можливість нинішньої війни:
«Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося потім гірко любити — втративши».
Ці слова увінчали 5-метровий кількатонний бронзовий пам’ятник Чорновола, який ніби проламує кам’яну стіну. Височіє він навпроти будівлі, де 1989 року був Штаб Народного Руху України. Офіційно В’ячеслав загинув в автокатастрофі. Проте є обґрунтовані версії, що то було умисне вбивство, адже цей політик-захисник України надто сильно заважав поширювати в нас російський вплив.
Поруч із Чорноволом на одному з будинків вулиці Грушевського — меморіальні дошки іншим українським героям національно-демократичного руху: Василю Стусу та Івану Світличному.
Біля Золотих воріт — «Перші на захисті»: пам’ятник «Захисникам кордонів Вітчизни всіх поколінь». Розташовується він на перетині Золотоворітської та Рейтарської вулиць із Георгіївським провулком — навпроти будівлі Державної прикордонної служби України. Пам’ятник є центром Алеї прикордонної слави. Його встановлено задовго до сучасної війни — ще 2004 року — і саме на цьому місці, бо в давнину тут був оборонний вал Києва.
Одначе в глибині Києва, далеко не в центрі, є ще й Алея прикордонників. Вона присвячена суто нашим сучасникам. Хоча й відкрита напередодні російсько-української війни, 2013-го року, з 2015-го стала меморіалом «прикордонникам, які загинули в результаті бойових зіткнень під час охорони державного кордону на сході країни».
І це, власне, у цілісінькому парку, присвяченому війні — у парку «Перемога», що в Дніпровському районі бля метро «Дарниця». Його було створено 1965 року. Зараз тут змішались символи на честь визволення Києва від німецьких загарбників під час Другої світової війни та свіжі, нашого часу, уже з надією на перемогу в російсько-українській війни: мати-вдова, курган Безсмертя, українські безпілотники, українсько-радянські герої війни та сучасні незалежно-українські…
І, звичайно, Київ пам’ятає смерті, з яких почалась наша війна за незалежну Україну в ХХІ сторіччі
Хрести, імпровізовані пам’ятники, лампадки, табличка «Музей Революції гідності» просто посеред пустиря, недобудовані меморіали, розруха, маленька капличка. Це над Хрещатиком височіє стихійний, подекуди недобудований, подекуди закинутий і зарослий бур’янами Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні. Тут у серці Києва на початку 2014-го року, ще до російської збройної анексії Криму та боїв за Донбас, від ворожих куль загинули Герої-Захисники України під час мирних протестів проти економічно-політичного російського впливу в Україні.
Фото: Роман Чигринець
