Уже більше місяця, рівно від від’їзду міжнародних гостей із нагоди Дня незалежності України, Київ майже цілодобово кипить тривогами. Вибухи й загибелі тепер чи не щодень. Як-от, наприклад, зараз — новина на 16.16: «Тривалість повітряних тривог у Києві сумарно сьогодні вже становить понад 15 годин. Тим часом по 1 БПЛА на Українку та Кагарлик йдуть».
Але Київ живе. А найвідданіші йому містяни залишаються серед цих ризиків російської бомбардувальної навали і навіть намагаються не тільки виживати, але й по-справжньому жити. Які місця Києва найбільше нам у цьому допомагають?
Світлана Вольнова: «Я жінка міцна, як дуб»
Модне, культурне і світське життя Києва неможливе без моделі, телеведучої, співзасновниці бренду Spiritual Wear — Світлани Вольнової. Сьогодні з-поміж усіх напрямків своєї діяльності вона визначає головним дослідження людських душ та є коучем.

Як останнім часом ви переживаєте збільшені тривоги та обстріли?
Думаю, у всіх, хто живе в Україні, уже виробився своєрідний імунітет до обстрілів. Психологи кажуть, що так психіка захищає себе від постійного страху й виснаження. Але звикнути до обстрілів — не означає перестати відчувати.
Мені пощастило зі здоровою психікою. Я жінка міцна, як дуб: скільки його не тряси, а він стоїть. Приблизно з таким настроєм я беру килимок і йду займатися йогою на Володимирську гірку. Йоги я навчалася в Індії. Там само вивчала її філософію та анатомію людини. Дихаю животом, щоб заспокоїтися, а головне — проводжу час серед природи. Вона лікує.
До Софії мене тягне також знову і знову. Люблю вибратися до Гідропарку або просто побути в сосновому лісі.
І ще одне моє правило: перші дві години після пробудження я не дивлюся новини. Привчаю себе якомога менше жити в страху. Інформаційний марафон «Що летить? Куди летить? А скільки летить?» дуже виснажує.

Чому ви не виїжджаєте за кордон чи в більш безпечне місто України?
Чесно кажучи, не уявляю, як я жила б без Києва. Без своїх рідних стін, знайомих вулиць, людей, до яких можна просто прийти й обійняти. І мені здається, що тут я потрібна більше, ніж десь на чужині.
До мене приїжджають дівчата на реабілітацію. Іноді я сама виїжджаю і проводжу заняття зі стресостійкості. Ми дихаємо, рухаємося, потроху повертаємо собі відчуття опори. І щоразу я відчуваю: це потрібно не лише їм, а й мені.
Мене не полишає думка, що зараз найважливіше в моєму житті відбувається саме тут, у нас, в Україні.

Ви крокуєте з модою в одну ногу, напевно, усе життя — що вам сьогодні дає модне життя Києва?
На модне і світське життя Києва мені хочеться дивитися через творчість: нові проєкти, виставки, галереї, дизайнерів і художників. Мені цікаво, що тут створюють, а не що подають у щойно відкритому ресторані. Бо червона доріжка й чорна ікра на відкритті чергової філії закладу харчування сьогодні виглядають, м’яко кажучи, недоречно. Хочеться бачити, як місто живе й народжує нове. І бути частиною цього — тут, удома.

Безумовно, найяскравішою подією вересня для мене став UFW — або, як кажуть старожили, Сезони моди.
Наші дизайнери, які творять тут, мають особливий нерв: сміливість, винахідливість і дуже точне відчуття часу. Мені вони набагато ближчі за тих, хто приїхав з-за кордону просто відмітитися на показі.
Відкриття UFW 2026 запам’яталося Юлією Кросс та її одягом, що трансформується. А ще я рада, що з Лондона повернулася Марта Холод — дизайнерка капелюхів. Тепер її шедеври можу носити і я, а не лише лондонська еліта.

Ваше життя у воєнному Києві також складають виставки: які з них вас найбільше зачарували останнім часом та, можливо, дали підтримку?
Український Дім нещодавно презентував гідну ретроспективу графіка й живописця Олександра Дубовика.
А Музей авангарду — роботи мого улюбленого метра, одного з провідних майстрів українського нефігуративного малярства Анатолія Криволапа.
Люди-епохи! З таких виставок виходиш із відчуттям, що торкнулася чогось справді великого.
Питання, яке, напевно, кожен має вирішувати для себе сам: чи ми маємо право в тилу розважатися, поки наші співвітчизники захищають наш нині умовний мир на фронті?
Питання справді серйозне. І відповідь на нього я знайшла давно. Навіть не сама: мені її підказав друг, військовий лікар, який на передовій із 2014 року. Щоранку він пише мені: «Добра та Щастя тобі, Свєтунь, найбільш чудового дня!». Людина щодня бачить війну зблизька — і все одно бажає добра й щастя. Ось у чому для мене — сила: не дати себе зламати, не жити в постійному смутку й не захлинутися ненавистю.
Щодо п’яних гулянок і танців до упаду — я проти. Під час війни я взяла для себе аскезу: жодної краплі алкоголю. Хочу зберігати ясну голову й більше уваги приділяти духовному — найкращому, що є в нас. Тільки так можна себе зберегти.
Марина Островська: «Ресурсно виживаю на шоколадних круасанах із “Фори”»
Креаторка і сценаристка Марина також останнім часом відгороджується від негативних новин. Але краплю свого повноцінного життя отримує від спілкування та нових вражень — якраз навпаки на танцювальних вечірках Києва.

Яким чином вдається морально-ресурсно виживати в атмосфері підвищених атак останнього часу?
Я вже давно й серйозно, за настановою лікаря, приймаю антидепресанти. Вночі є варіант пити нейролептики, щоб заснути. Але я побоююсь їх пити, тому що найгірше бути в такому дуже сонному розмазаному стані, коли обстріли — треба прокинутись та хоча б у коридор вийти.
Ресурсно виживати — це рух, треба якась зміна обстановки. Мені допомагає спілкування з людьми, нові враження.
А ще я ресурсно виживаю на шоколадних круасанах із «Фори». Мені здається, якщо вранці їх не з’їм — то трапиться щось страшне (жартує). Як прокинусь, іду в супермаркет, і якщо там розібрали вже всі круасани — оце в мене справжня істерика і тривога починається, а не через шахеди.

Чому ви не від’їжджаєте в більш безпечне місто?
Якщо чесно, чомусь не маю такого бажання. Я звикла до київського вайбу. Мене ідея переїхати в якесь маленьке містечко, де немає вечірок, де немає змоги якось красиво одягнутися — геть не приваблює.
До речі, напевно, мій психологічний метод боротьби зі стресом — це красиво і яскраво одягатися. Таке відчуття, що ти кожен раз одягаєшся, як в останнє: пофіг, що не привід і не на часі яскраві рожеві леопардові штани — я себе цим балую.
Які місця в Києві ви відвідуєте, щоби почуватися живою?
Почуватися живою мені дозволяє терапія у вигляді танців. Я дуже люблю техно, часто ходжу на рейви. Минулих вихідних відвідала «Грань». Раніше бувала на «Механіка» й «Лабораторіум».
І для мене така монотонна техно, дарк-техно, хард-техно музика — як медитація. Ти ось просто танцюєш — і, по-перше, розвантажується менталка, бо концентруєшся на музиці. По-друге, коли інтенсивно танцюєш 2–3 години — спалюється кортизол після обстрілів і м’язи розслабляються. Ти відчуваєш себе живою — тіло своє відчуваєш. Куди приємніше, коли в тебе після рейву болять ноги, стопи, коліна — ніж коли в тебе вранці стиснуті щелепи від нервового зажиму після чергового обстрілу.
Власне, соціалізація, мабуть, теж спосіб якось розділити стрес. Одне діло, коли ти сам удома сидиш у чотирьох стінах, переживаєш, а інше — коли ти приходиш на якусь подію, де багато людей, усі красиво одягнені, в образах, на мейкапі. Тут я якось відчуваю себе, мабуть у зграї. А в зграї — психологічно більш безпечно.
До речі, помітила таку тенденцію, що з кожним роком війни в Києві набагато більше нових рейвів з’являється, ніж за миру.

Як на вашу думку, чи маємо ми право в тилу розважатися, поки наші співвітчизники захищають нашу Незалежність в окопах?
Навіть не знаю, як відповісти, але зазначу, що на рейви дуже багато приходять саме військові, які теж, очевидно, знімають стрес, як я. І видно, що вони так від душі танцюють. Тому, ну, а що робити? Треба жити, поки живеться. Хто знає, наступного дня може не бути.
Андрій Котлярчук: «Ця атмосфера є пряним присмаком до мого фотопроєкту ”Естетика смутку”»
Професійний фотограф із художньою освітою (автор альбомів «Добровольці. Доба героїв» та «Звільнена Київщина») і водночас ветеран добровольчого руху ЗСУ й часів АТО, і повномасштабної війни Андрій Котлярчук, звичайно, нинішніх посилених атак на Київ не боїться — зізнається, що сприймає лише як фон.

Чому ви не від’їжджаєте з Києва, адже, напевно, як ветеран маєте право?
Так, і мені багато разів пропонували роботу за кордоном. Мав виставки в найкращих музейних просторах України та Європи. Наприклад, Національний музей Тиссена-Борнемісса вперше виставив художній фотопроєкт. І цей проєкт був мій.
Але в Києві мені подобається більше. Я залишаюся тут, тому що відчуваю його дух — у Києві я, як риба у воді. Я корінний киянин.
Цей терор посилених обстрілів Києва останнього часу для мене — причина ще більше працювати. А гарні часи рано чи пізно прийдуть.
Також ця атмосфера є пряним присмаком до фотопроєкту, який я зараз роблю — «Естетика смутку». Він про красу навколишнього світу під час змін: суміш із вабі-сабі, вікторіанської естетики смерті, культу ванітас, гіркої краси жителів міста під час катаклізмів. Ніякого дублювання дійсності, чиста поезія божественного початку.

Які місця Києва у воєнному Києві допомагають вам не просто виживати, а й почуватися живим?
Стараюся продовжувати активне культурне життя. З насолодою відвідую театр «Сузір’я», концерти в артпросторі «Пекло.Тойс» по суботах, квартирники в «Мистецькому Хабі» по п’ятницях.
З радістю відвідую галереї «Триптих» та «Vakulenko Art Consulting».
Окрема моя любов — Національний музей «Київська картинна галерея». Там просто неймовірні виставки!
Також я обожнюю свою творчу майстерню на Андріївському узвозі. Іноді я туди приходжу просто надихнутися атмосферою. Мені подобається моя бульбашка з творчих талановитих людей. Вони надихають мене працювати далі.