Сьогодні ми не святкуємо День Незалежності України парадами, феєрверками, карколомними шоу. Просто одягаємо вишиванки, дістаємо свої синьо-жовті прапори та інші дорогі серцю символи — і йдемо гуляти головними місцями Києва, які колись кували й гартували нашу державну Незалежність і завжди тішать красою. Під час війни День Незалежності України став для нас глибоко важливим й інтимним святом.
Головний міський символ Незалежності України
Хрещатик — головна вулиця Києва. Тут завжди людно та весело: вуличні музиканти, танцівники, різні диваки та просто яскраві люди. До війни на День Незалежності Хрещатик настільки заповнювався людьми, які хотіли побачити військовий парад, що доводилось шукати місця в ЦУМі, аби подивитися хоча би через вікно. Цьогоріч тут далеко не так людно, проте по-своєму святково, а військова техніка, на жаль, працює за призначенням на сході, півдні, півночі України та навіть на території росії.
«Для мене незалежність — це право на помилку, право бути не згодним із владою і розкіш бути самим собою. А День Незалежності — це не святкування у звичному розумінні, це момент глибокої вдячності за всі наші жертви. Ми ж не просто “відзначаємо” дату, ми щодня доводимо, що це наш свідомий вибір. Це свято зараз стало дуже тендітним, воно змінило свій зміст та сенси в Україні. П’ятий День Незалежності поспіль я зустрічаю у війську. І 24-го серпня ми так само на позиціях, війна триває 24 на 7. Але от саме цей день — та тремтлива мить, у якій ти згадуєш, навіщо ти тут», — розповідає Віктор Грисюк — молодший лейтенант/начальник секції ЦВС штабу батальйону 110-ї ОМБр імені Марка Безручка.
Хрещатик, звичайно, величаво й переможно вінчає Майдан Незалежності. Ксенія із 12-річним сином Костянтином люблять ним часто гуляти. Але на День Незалежності відчувають себе тут по-особливому — святкове вбрання, білі квіти, радість попри важкості і страхи війни. Вони мешкають у Києві через війну вже майже 2 роки.
«Ми переїхали із Чернігова, бо зараз там дуже складна безпекова ситуація, особливо для дитини та її навчання. Останнім часом у Києві теж важко, але все одно легше, ніж там. У Чернігові ми пережили блокаду, тому трішки до цього по-іншому ставимось, ніж кияни. Ми 38 днів жили в бомбосховищі, де було більше 50-и людей. Тоді було значно гучніше, страшніше і складніше», — розповідає привітна пані.
З блокади родина Ксенія могла виїхати в будь-яке закордонне місто, де взагалі немає обстрілів. Але для них важливо жити в Україні й саме — у незалежній Україні:
«У 2022 році в нас було питання — їхати за кордон чи ні. З блокади Чернігова дуже багато людей виїжджало в Європу. Багато наших друзів, які поїхали за кордон, повернулися якнайшвидше. Вони сказали, що там робити нічого: треба жити тут, зараз і в себе вдома. Якщо виїжджати через війну за кордон — то що тут залишиться? Не буде людей — не буде й України. То навіщо наші військові нас захищають? За що стільки людей загинуло?».
Віктор щодня, як і багато інших наших військовослужбовців і військовослужбовиць, ризикує опинитися серед тих полеглих героїв, яких вшановують меморіалом на Майдані. Він народився в Луцьку, однак говорить, що для нього головний міський символ Незалежності України — саме київський Майдан Незалежності:
«Там українці неодноразово показували, що держава — це не тільки чиновники, будівлі чи кордони на карті. Держава — це насамперед люди. І, мабуть, невипадково саме туди українці стільки разів виходили відстоювати своє право самим визначати майбутнє. Там показували свою жертовність та йшли зі щитами проти куль герої. Там ми на весь світ показували нашу єдність. Там зараз тисячі прапорців і не лише українських, які ставлять небайдужі в честь пам’яті полеглих захисників України».
Нинішній лейтенант мирним шляхом захищав свободу України та українців на всіх революційних Майданах нашого століття, а сьогодні — за добровільним бажанням, у військовій формі зі зброєю в руках на Запорізькому напрямку:
«2004-го року на Помаранчевій революції я стояв на Майдані Незалежності за Україну, де люди самі обирають владу і своє майбутнє. 2013/2014-го — за Україну, яка сама визначає, куди їй рухатися. Сьогодні я воюю за мою вільну Україну. Так, вона наразі не ідеальна, нам ще багато треба змінити, реформувати, навчитися жити без схем. Нам треба викорінювати корупцію, яка вгризлася в системи держави і просто так не відпускає. Але спочатку треба зберегти державність. Ми стали дорослішими, трохи цинічнішими й точно набагато більше розуміємо ціну свободи. Проте бажання залишатися вільними нікуди не зникло. І, мабуть, у цьому і є головна різниця між незалежністю на папері та справжньою незалежністю. Її треба не просто проголосити. Її треба щодня виборювати, розвивати та берегти. І я дуже хочу, щоб одного дня українські військові більше не мусили доводити це зі зброєю в руках. Щоб ми нарешті могли довести це просто нормальною, сильною і вільною країною. Я вірю в нашу державу і все робитиму щоб ми не втратили наш історичний шанс».
«Сподіваюся, що ви знаєте, що у вас багато друзів»
На галявині біля Десятинної церкви святкує День Незалежності естонка Рееліка Вірунурм. Вона консулка та радниця з економічних питань у Посольстві Естонії в Україні. І навіть попри війну дипломатка рада жити в Києві.
«Я тут працюю і живу вже рік. Дуже-дуже люблю Київ: життя тут дуже красиве. Я бажаю Україні свободи, миру й добробуту. І сподіваюсь, що цей жахливий воєнний період дуже скоро закінчиться. І ще сподіваюся, що ви знаєте, що у вас багато друзів. І найбільші з нас дуже-дуже раді жити тут, у Києві, з вами, кожен день», — підсумовує дипломатка.
Фото: Роман Чигринець
