Настя й Сергій ще на початку стосунків говорили про те, що буде, якщо його мобілізують. Євген планував освідчитися Романні в Карпатах, але незадовго до поїздки отримав наказ вирушати на Схід. Обидві пари познайомилися вже після 2022 року — іншої, довоєнної версії їхнього спільного життя не існувало.
Ми поговорили з двома парами, які познайомилися вже після 2022 року, про те, як будувати спільне життя, коли служба, відстань і зміна планів від самого початку є частиною стосунків. Психологиня з клінічною спеціалізацією Дар’я Текут’єва пояснила, що в такому досвіді справді може відрізнятися від довоєнного — а що залишається звичайною частиною будь-яких стосунків.
Коли про мобілізацію говорять майже одразу
Настя працювала менеджеркою в ростерії й продавала каву, Сергій — баристою в кав’ярні, яка цю каву купувала. Його додали до робочого чату, а до першого побачення їх зрештою підштовхнув Настин найкращий друг, який працював із Сергієм в одному закладі.
Вони зустрічалися близько місяця, коли Сергія мобілізували, але можливість такого розвитку подій встигли обговорити ще до цього.
«Ми обоє розуміли, що рано чи пізно це станеться. Він одразу сказав, що не буде ховатися: якщо його мобілізують, він піде», — згадує Настя.
Саму цю розмову вона описує спокійніше, ніж, на її думку, могла б сприйняти її кількома роками раніше. Настя згадує гучні вибухи й відключення світла, які тоді ще були для неї новим досвідом, тоді як у 2025-му можливу мобілізацію вже не сприймала як щось віддалене: питання було радше в тому, коли це станеться.
Дар’я Текут’єва пояснює: для пар, які були разом до 2022 року, війна стала зміною вже сформованого спільного життя, тоді як нові стосунки від самого початку виникають в іншій реальності.
«Невизначеність, повітряні тривоги, можливі переїзди, розлука, ризик мобілізації — це вже не події, які раптово втрутилися в життя пари, а частина середовища, в якому люди знайомляться, закохуються і планують майбутнє».
Водночас адаптація до такого середовища не означає, що воно перестає психологічно впливати на людей.
«Те, що у 2022 році могло повністю вибивати з життя, через кілька років для багатьох уже вбудоване в повсякденність. Але я б не ототожнювала адаптацію з тим, що ці обставини стають психологічно нормальними або перестають на нас впливати. Ми можемо навчитися жити в умовах небезпеки, працювати, будувати стосунки, планувати — і водночас продовжувати платити за цю адаптацію певну психологічну ціну».
У Романни на початку була зовсім інша проблема: Євген їй подобався, але був її пацієнтом. Обоє лікарі — він тоді служив і проходив лікування в Києві, вона була його лікаркою. Коли Романна помітила, що ставиться до Євгена вже не зовсім як до пацієнта, почала відповідати сухіше й намагалася не провокувати подальше спілкування.
Потім колега нагадала: «Ти лікар, він лікар». А далі перший крок зробив сам Євген, написавши: «А чому ви ще досі на роботі?»
«Я думаю: так, все, це вже не я перша, це вже пацієнт до мене підкатує, тому можна», — сміється Романна. Водночас додає, що якби Євген сам не був лікарем, на такий контакт із пацієнтом вона б не наважилася.
«Війна не впливає, почуття впливають»
Служба Євгена була частиною їхніх стосунків від самого початку. Поки він лікувався, вони були в Києві, але Романна знала, що після цього він повернеться до війська. Водночас через службові справи Євген мав час від часу приїжджати до столиці.
«Я розуміла, що ми все одно будемо бачитися, навіть якщо це буде рідко. Це принаймні раз на два тижні, але це не раз на пів року. Тобто якось більш-менш ок, терпимо».
На запитання, чи війна вплинула на те, як швидко розвивалися їхні стосунки, обоє відповідають негативно.
«Нам уже не по 16 років було, коли ми зустрілися. Коли тобі з людиною супер класно, кайфово, безпечно, нащо відтягувати на роки, якщо можна створити сім’ю?» — каже Євген.
Романна теж не шукає тут окремої причини: «Я не знаю, чи війна якось повпливала на це рішення. Я би скоріше схилялася до того, що ні. Просто я зрозуміла, що мені дуже класно з Євгеном».
«Війна не впливає, почуття впливають», — додає він.
Дар’я Текут’єва не пропонує визначати швидкість стосунків лише календарем, адже універсального моменту, коли вже «правильно» починати жити разом, одружуватися чи планувати дітей, немає.
«“Занадто швидко” або “занадто рано” має сенс оцінювати не стільки за кількістю місяців чи років, скільки за тим, що відбувається між двома людьми. Наскільки вони встигли пізнати одне одного, чи можуть говорити про складні речі, чи розуміють, чого хочуть від цих стосунків, чи збігаються їхні ключові цінності та плани і, найважливіше, чи обидва вільно приймають це рішення».
Війна справді могла змінити темп для частини людей, продовжує психологиня, але нового універсального «воєнного темпу» від цього не з’явилося.
Так само по-різному працює відчуття непередбачуваного майбутнього: хтось вирішує менше відкладати шлюб чи спільне життя, а хтось, навпаки, не хоче брати на себе нові зобов’язання.
«Я б не сказала, що війна сама по собі робить людей більш або менш схильними створювати сім’ю. Вона загострює питання про те, чого людина насправді хоче від свого життя і що для неї зараз важливіше».
Інша річ — кількість ситуацій, у яких двоє людей встигають побачити одне одного за короткий час.
«Війна не обов’язково “прискорює” саму близькість. Швидше вона може значно збільшувати кількість та інтенсивність досвіду, який пара проживає за короткий проміжок часу».
Переїзди, довгі розлуки, фінансові труднощі чи складні спільні рішення, які могли б з’являтися поступово, тепер іноді вміщуються в один рік. За словами психологині, складні обставини можуть зближувати, але водночас швидко проявляють те, як людина поводиться під сильним навантаженням: реагує на страх і невизначеність, приймає рішення, справляється із втратою контролю та враховує потреби іншого.
«Тому один і той самий процес може дати протилежні результати: одну пару пережитий досвід може сильно зблизити, а іншу — швидше привести до розриву. Війна може бути не стільки “прискорювачем кохання”, скільки прискорювачем спільного досвіду, який багато показує людям одне про одного».
Швидке освідчення замість Карпат
Євген півтора місяця чекав на каблучку й домовився з командиром про кілька вільних днів у Карпатах, де й хотів освідчитися Романні. Але незадовго до поїздки військових зібрали й повідомили: цієї ночі вони вирушають на бойове завдання.
«У мене паніка, я не знаю, що робити», — згадує Євген.
Тоді він забрав каблучку, купив квіти й покликав Романну погуляти перед виїздом. Вона запропонувала залишити букет у машині, щоб не ходити з ним усю прогулянку. Вони пішли до Дніпра, дійшли до Труханового острова, і там Євген освідчився.
Того ж вечора він поїхав на Схід.
«Я сиджу вдома з цими квітами, з цією обручкою, вся така щаслива, радісна. З одного боку, щасливо й радісно, а з іншого — я суперсумна, тому що хотіла якось розділити цей вечір разом. А Євген лишив мене з усіма цими емоціями. Доводилося ділитися ними з подругами в телефоні», — згадує Романна.
«Не дочекалася», «не витримала»
Настя знала, що Сергія можуть мобілізувати, однак сама перспектива таких стосунків лякала її ще до того, як він пішов служити.
«Я бачила стосунки з військовими збоку й бачила, наскільки сильно люди тривожаться: людина не відповідає на дзвінок — і ти вже панікуєш. Це постійний стрес і дуже велике емоційне виснаження. Не хвилюватися за близьку людину ти просто не можеш».
Сергія тоді ще не мобілізували, а Настя вже думала, яким може стати їхнє життя після цього. Окремо її зачіпало ставлення до партнерок військових.
«Ти можеш розуміти, що у стосунках щось не так, що вони не складаються, але водночас боятися розійтися з людиною, тому що здається: якщо ти зараз її покинеш, то автоматично станеш поганою — “не дочекалася”, “не витримала”».
До відстані й невідомості додавалася думка про те, що людина може змінитися через побачене й пережите. «На той момент мені було страшно будувати стосунки в такій реальності», — каже Настя.
Психологиня говорить, що сама близькість за реальної небезпеки справді може означати ще одне джерело тривоги.
«Партнер цілком може ставати додатковим джерелом тривоги — просто тому, що тепер людина боїться не лише за власне життя і безпеку, а й за когось дуже важливого для неї».
При цьому страх за партнера сам по собі не означає проблеми — важливіше, як саме він проявляється.
«Для одного повідомлення “напиши, коли доїдеш” або прохання бути обережним може сприйматися як турбота: “про мене думають, я важливий, мене люблять”. Проблема може виникати тоді, коли тривога одного партнера починає суттєво обмежувати іншого: коли з’являється необхідність постійно звітувати, бути на зв’язку, відмовлятися від певних дій не через власне рішення, а для того, щоб інший не тривожився».
Після мобілізації Настя й Сергій розійшлися, проте спілкуватися не перестали. Сергій продовжував підтримувати її й допомагати, вони залишалися друзями, а згодом Настя почала думати, що, можливо, поспішила з рішенням.
Перед її днем народження вони знову багато говорили, а потім Сергій подарував їй навушники — без жодних підказок, прохань чи вішліста з її боку.
«Мене вразив навіть не стільки сам подарунок, скільки ця увага. У якийсь момент я зрозуміла, що готова і до стосунків на відстані, і до стосунків із військовим, тому що ця людина вже стала для мене дуже близькою. Я не хочу втрачати її через власний страх».
Приблизно через пів року вони зійшлися знову.
«Я насправді думала, що все буде значно гірше. Я дуже боялася саме такого формату стосунків, а в реальності враження в мене склалося набагато позитивніше, ніж я очікувала», — говорить Настя.
«Він таким чином проводжає мене додому»
Настя говорить, що вони із Сергієм живуть у різних умовах — вона цивільним життям, він військовим, — але не почуваються людьми з двох несумісних світів.
«Він цікавиться тим, як я живу, що в мене відбувається, а ми можемо говорити і про його життя, і про військові теми, і про якісь внутрішні речі. Тому для мене немає жорсткого поділу на “він військовий, а я цивільна”».
Найбільше Насті бракує фізичної присутності — можливості просто бути разом чи піти в магазин. Після роботи вона набирає Сергія, і дорогою додому вони говорять «про все на світі».
«І він таким чином проводжає мене додому».
Якщо є можливість, вони телефонують одне одному щовечора. Сергій може надіслати квіти, вони обговорюють книжки, перекидаються цікавими знахідками, а перед зустрічами складають список того, що хочуть разом встигнути.
У Романни та Євгена під час його служби теж були вечірні дзвінки й постійне листування.
«Поки був на службі, ми зідзвонювалися вже перед сном, ближче до півночі, а так постійно були в текстових повідомленнях», — говорить Євген.
Дар’я Текут’єва пояснює, що після мобілізації змінюється не тільки відстань: у партнерів можуть бути різні повсякденність, оточення, проблеми й рівень небезпеки.
«І тут для пари постає питання: що, крім спільної повсякденності, створює наше “ми”?»
Коли спільного побуту стає менше, це «ми» можуть підтримувати інтерес до життя одне одного, спільні плани, рішення й звичні для конкретної пари способи залишатися на зв’язку.
«Відчуття “ми” в таких умовах, на мою думку, тримається не стільки на однаковій повсякденності, скільки на тому, чи продовжують двоє людей, маючи два дуже різні життя, залишати в них місце одне для одного».
При цьому взаємність не обов’язково означає однакову кількість дзвінків, уваги чи однаковий внесок у конкретний момент: за словами Текут’євої, важливо, щоб обоє залишалися включеними у стосунки настільки, наскільки це дозволяють їхні обставини.
Ще один ризик — коли цивільний партнер починає менше розповідати про власне життя, бо його проблеми здаються незначними порівняно з досвідом військового.
«Може з’являтися думка: “Як я можу скаржитися на свою втому, якщо він зараз там?” або “Навіщо розповідати про мої проблеми, коли в неї набагато складніше життя?”. Іноді людина може цензурувати навіть хороші події».
Якщо це стає постійним способом спілкування, партнер поступово менше знає про життя іншого.
«Самоцензура може починатися як спроба захистити близьку людину, але якщо вона стає постійним способом спілкування, зрештою вона може захищати стосунки від навантаження ціною самої близькості».
Весілля за два тижні
Після заручин Романна й Євген збиралися одружитися наступного літа, але одного дня в машині вирішили не чекати.
«Євген питає: “Так що, коли ми з тобою одружуємось?” Я кажу: “Ну так хоч вже”». Він одразу надіслав їй запит у «Дії», але Романна відмовилася: хотіла сукню, квіти й церемонію не «по телефону».
Тоді вони відкрили календар і вибрали найближчі вільні вихідні — за два тижні. Офіційну частину Євген хотів провести на Донеччині, тож у Слов’янську вони розписалися в РАЦСі, а наступного дня влаштували виїзну церемонію на невеликому білому крейдовому териконі.
«Була ідеальна погода, пташки літали над нашою церемонією. Недалеко був полігон, тому церемонію періодично супроводжували звуки виходів і стрільби», — згадує Романна.
Євген пояснює вибір Донеччини тим, що хотів зберегти зв’язок із регіоном, який для нього важливий: «Ми бачимо, на жаль, як рухається фронт, і це якісь останні краплинки дому, які у нас залишилися, і невідомо, коли вони повернуться до нас назад».
Романна виросла у Львові й говорить, що до знайомства з Євгеном мала багато стереотипів про схід України. Поїздки на Донеччину поступово змінили її сприйняття регіону.
«Коли ми познайомилися з Євгеном, я зрозуміла, що це класний приклад того, як ми можемо зшивати стосунками нашу країну», — говорить вона.
Будинок, багато тварин і фінансова подушка
Коли Настя й Сергій зустрічалися перший місяць, далеко наперед не планували. Після того як зійшлися знову, почали говорити про власний будинок — поки розглядають Тернопільщину, Житомирщину та Вінниччину — і про те, що хочуть завести багато тварин.
Настя вже відкладає гроші й думає про період після служби Сергія: він може не одразу знайти роботу, тому певний час більшу частину спільного бюджету, можливо, доведеться тримати їй.
«Для мене це абсолютно нормально, просто я хочу бути до цього готовою. Тому я відкладаю гроші, ми думаємо про те, де хотіли б купити будинок, яку область обрати».
Романна й Євген теж будують плани, але не надто прив’язуються до дат. Євген зараз не служить, хоча думає про можливе повернення.
«Ми можемо окреслити приблизну дату або, якщо нас кудись запросили через місяць-два, попередньо погодитися. Але все одно вирішуємо по факту. Бо навіть за тиждень усе може круто помінятися», — говорить він.
Дар’я Текут’єва пояснює, що в умовах, коли зовнішню стабільність неможливо гарантувати, вона може проявлятися всередині самих стосунків.
«Вона може проявлятися по-іншому — передусім в емоційній надійності. У відчутті: “Я знаю, що ця людина зі мною, я розумію її ставлення до мене, мені не потрібно постійно здогадуватися, чи важливі для неї наші стосунки”».
Фото надані героями статті
