На акцію «Дзвони надії для тих, хто в тиші» на Майдані Незалежності прийшли діти й літні люди, матері й батьки, дружини й чоловіки тих, кого чекають удома. У руках вони тримають маленькі дзвоники з блакитно-чорними стрічками. Їхній звук має нагадати про людей, від яких родини місяцями або роками не отримують звісток.
«Кричімо на весь світ і биймо в дзвони, щоб зниклі безвісти та полонені були живими вдома», — закликають учасники.
Це мітинг у серці Києва за всіх тих, хто зник через війну: військовополонених рф і цивільних полонених у рф, політичних в’язнів кремля та дітей, яких росія насильницьки вивезла з України.
Від 2022-го року липень у столиці — це акції, виставки та інші заходи задля допомоги живим полоненим, шани загиблим і заклику світу до покарання винних у їхніх тортурах і загибелі. Ці події приурочені до роковин масового вбивства українських військовополонених у колонії №120 поблизу тимчасово окупованої Оленівки на Донеччині.
Оленівка: злочин, який досі не розслідували
У ніч проти 29 липня 2022 року в колонії загинули десятки українських військовополонених. Відтоді ця дата стала для їхніх родин днем пам’яті та нагадуванням про злочин, обставини якого досі не встановили остаточно.
Незадовго до вибуху частину полонених перевели до окремого барака. За свідченнями тих, хто вижив, і даними українського слідства, вибухівку могли закласти всередині приміщення. Після вибуху поранені годинами залишалися без належної медичної допомоги. За українськими даними, тієї ночі загинули 53 захисники.
Росія заявила, що барак нібито зруйнувала ракета HIMARS, однак подальший аналіз ООН цю версію спростував: характер руйнувань їй не відповідав. Водночас установити точний тип боєприпасу та місце, звідки його застосували, міжнародним експертам не вдалося.
Місія ООН, створена для розслідування подій в Оленівці, так і не потрапила на місце трагедії. У січні 2023 року її розпустили через відсутність гарантій безпеки та доступу до колонії. Відтоді родини загиблих і тих, хто досі залишається в полоні, продовжують вимагати незалежного розслідування і відповідальності винних.
«Дзвони надії для тих, хто в тиші» на Майдані Незалежності
Наймасовішою акцією на підтримку полонених і зниклих безвісти в Києві у липні 2026 року став мітинг «Дзвони надії для тих, хто в тиші». Його не вмістив навіть цілий Майдан Незалежності.
«Спершу я створила блакитно-чорний символ зниклих без вісти — тобто вони зараз заледь тримаються між небом і землею. Так би мовити, ми зберігаємо надію, що вони все-таки живі», — розповідає організаторка заходу Тетяна Бандрівська.
Її чоловік, капітан Сергій Бандрівський, був професійним військовим. Через важке поранення ще в АТО його комісували, але з 24 лютого 2022-го року Сергій повернувся в ЗСУ. 14 серпня 2024-го року — зник без вісти в боях за Торецьк на Донеччині.
Тоді Тетяна кинула свою службу в армії та стала головою об’єднання родин зниклих без вісти 150-ї окремої механізованої бригади:
«Я почала активно займатися цією темою зниклих без вістей. Бо в нас бригада фактично зникла… В інших бригадах люди зникають поодиноко, а в нас — уся бригада. І я задумалась, що треба тему зниклих без вісти піднімати в суспільстві. Задумалась, що нам — родинам, які чекають — потрібна якась дія. Так я придумала цю символіку. Я за тиждень оформила всі документи, які треба для пошуку Сергія. І далі мені сказали: чекайте. Й оцей от момент «чекайте». А чоловіка немає. І що я маю робити — як пережити цей період? Ви думаєте, чого ці тисячі людей приїхали на цю акцію? Тому що це дія. Розумієте? Бо вони хочуть фізично щось зробити заради повернення свого рідного, а нічого зробити не можуть».
Для Тетяни це її 5-й всеукраїнський мітинг. Вона чекала рівно 22 місяці. Та, на жаль, 3-го червня вже поховала свого коханого. Але справу з боротьби за права всіх зниклих в Україні через війну та підтримки їхніх родин не полишає. І навіть іще має в душі несміливу надію, що її чоловік все-таки десь у полоні, а не на небі:
«Я досі маю надію, що Сергій живий. Бо він був поранений у ногу. І я його чекала з полону без ноги. А повернулася конкретно саме ця поранена нога. Тільки нога. Як вам такі тортури?».
Маємо пам’ятати заради справедливості
Ми, кому пощастило не опинитися в полоні й не загинути через російську агресію, маємо зберігати пам’ять про жертв воєнних злочинів.
А заради тих, хто досі перебуває в російському полоні, — усіма можливими способами привертати увагу світу до щоденних порушень норм міжнародного гуманітарного права.
Це підтримує надію на звільнення полонених і притягнення воєнних злочинців до відповідальності.
Фото: Роман Чигринець
