Уночі кияни дедалі частіше прокидаються не від будильника, а від сповіщення в телефоні. Повітряна тривога. Кілька секунд — на те, щоб зрозуміти, де зараз летить загроза, чи варто будити дитину, чи є сили спускатися в укриття, чи можна залишатися в коридорі за двома стінами. Зранку в місті знову відкриваються кав’ярні, метро везе людей на роботу, у школах починаються уроки, а в чатах обговорюють «гучну» ніч так само буденно, як погоду.
За роки повномасштабної війни тривоги, новини про ракети й дрони, нічні пробудження та перевірка застосунків безпеки стали частиною київського повсякдення. Цю реальність часто називають «новою нормальністю». Але саме формулювання може бути оманливим. Воно не означає, що повітряні тривоги, атаки ракетами й дронами або нічні вибухи стали нормою в етичному сенсі. Йдеться радше про вимушений спосіб організовувати життя в умовах, які людина не може контролювати.
Адаптація не означає, що страх зник
Психологиня Марина Федосова пояснює: про адаптацію в таких обставинах говорити можна. Людська психіка має механізми пристосування, завдяки яким люди продовжують працювати, виховувати дітей, підтримувати близьких і будувати плани навіть тоді, коли небезпека не зникає.
«Адаптація — це не означає, що людині більше не страшно. Навпаки, це свідчення того, що психіка шукає способи продовжувати життя, діяти і зберігати функціональність навіть в умовах постійної загрози», — каже психологиня.
Водночас вона наголошує: не можна однозначно сказати, чи така адаптація завжди є здоровою. Усе залежить від конкретної людини — її досвіду, ресурсу, обставин, попередніх травматичних подій і способів, якими вона звикла справлятися зі стресом. Для когось здатність діяти під час тривоги справді є проявом стійкості. Для когось — наслідком виснаження, коли сил на гостру реакцію вже немає.
Де межа між адаптацією і небезпечним звиканням
Одне з питань, яке постійно виникає в Києві, — чому частина людей щоразу йде в укриття, а частина залишається вдома. І чи можна вважати слабку реакцію на сирену небезпечним звиканням?
Психологиня радить не поспішати з висновками. Якщо людина перестала щоразу гостро реагувати на повітряну тривогу, за цим можуть стояти дуже різні причини: втома, втрата ресурсу, складні побутові обставини, попередній досвід або відчуття безсилля перед постійними загрозами.
«На мою думку, важливіше не те, наскільки емоційно людина реагує на сирену, а те, чи здатна вона тверезо оцінювати ризики. Саме критичне мислення допомагає знаходити баланс між адаптацією та нехтуванням безпекою», — пояснює Марина.
Ця межа особливо важлива для міста, де тривога стала частиною маршруту, робочого дня, шкільного розкладу й сну. З одного боку, люди не можуть щоразу проживати сирену як перший день війни — психіка просто не витримала б такої інтенсивності. З іншого — притуплення реакції не має перетворюватися на втрату відчуття небезпеки.
Чому одні йдуть в укриття, а інші залишаються
Рішення йти чи не йти в укриття також не завжди пояснюється просто. Для когось укриття — це базове правило безпеки. Для когось — складний вибір між втомою, дітьми, літніми родичами, тваринами, станом здоров’я або досвідом попередніх ночей. Хтось реагує швидко й дисципліновано, хтось відкладає рішення до останнього, хтось діє залежно від типу загрози.
«Для когось це раціональний вибір, для когось — втома, а для когось — звичайний спосіб реагування на стрес. Якщо людина завжди йде в укриття, це може бути проявом відповідальності, а може бути наслідком підвищеної тривожності. Якщо людина майже не реагує на сирену, за цим також можуть стояти різні причини», — каже психологиня.
За її словами, війна не створює людину заново. У складних обставинах частіше проявляються ті способи подолання труднощів, які вже були в людини раніше. На них накладаються досвід останніх років, рівень підтримки, втома, втрати, робота, родина й загальне відчуття контролю над власним життям.
Нова норма не означає згоду з реальністю
Саме тому поняття «нормальності» в Києві за час повномасштабної війни змінилося. Нормальним у побутовому сенсі стало перевіряти, чи є укриття поруч із місцем зустрічі. Планувати день з урахуванням можливих тривог. Відповідати на робочі повідомлення після безсонної ночі. Говорити з дітьми про безпеку так само регулярно, як про школу чи гуртки.
«Коли людина починає сприймати щось як нову норму, це не означає, що їй подобається те, що відбувається. Швидше йдеться про здатність визнавати реальність такою, якою вона зараз є, і будувати своє життя з урахуванням цих обставин», — пояснює Марина.
Вона додає: нова норма не означає згоди з цією реальністю. Це спосіб тверезо оцінювати ситуацію, ухвалювати рішення й адаптуватися до того, що відбувається тут і зараз.
Хронічний стрес і втома від невизначеності
Окрема частина цієї реальності — хронічний стрес. Психологиня зазначає, що у роботі з українцями вона бачить типові прояви тривалого напруження: емоційне виснаження, порушення сну, підвищену тривожність, труднощі з концентрацією, відчуття постійної напруги, втрату мотивації та внутрішньої опори.
Одним із найважчих наслідків тривалого стресу вона називає невизначеність. Людина часто бере енергію з планів, бажань і мрій. Коли майбутнє роками залишається непевним, а будь-який прогноз може змінитися за одну ніч, це поступово виснажує.
«Коли майбутнє стає невизначеним на роки вперед, це може призводити до сильного виснаження, втрати мотивації і втрати внутрішньої опори», — каже психологиня.
Провина, злість і безсилля: різні реакції на одну реальність
У цьому стані люди можуть по-різному проживати те, що відбувається. У когось виникає провина через те, що він перебуває у відносній безпеці, поки інші живуть у значно небезпечніших умовах. У когось на перший план виходить тривога, безсилля, злість або сильна відповідальність за близьких.
Марина обережна з узагальненнями. Вона не називає провину вижившого універсальним досвідом, бо кожна людина проживає війну по-своєму. Для когось головним стає бажання допомагати. Для когось — потреба втримати родину. Для когось — намагання просто протриматися ще один день без остаточного виснаження.
Стійкість — це не безстрашність
Водночас психологиня говорить про важливу річ: стійкість не дорівнює безстрашності. Вона згадує свою колегу з Києва, яка за роки повномасштабної війни опанувала нову професію, вивчила дві іноземні мови, розширила коло спілкування, але під час повітряних тривог обов’язково спускається в укриття.
«Для мене це приклад того, що психологічна стійкість — це не відсутність страху. Це здатність продовжувати жити, будувати майбутнє і водночас залишатися в контакті з реальністю», — каже вона.
Коли людина відчуває, що «тягне» себе через силу, універсальної практики для всіх немає. Спершу важливо зрозуміти, що саме відбувається: це реакція на реальну небезпеку, накопичена втома чи тривога. Якщо загроза вже минула, психологиня радить на мить зупинитися й повернутися до контакту із собою.
У такі моменти може допомогти проста внутрішня фраза: «Попри те, що я зараз відчуваю страх, тривогу або злість, я приймаю себе». Ще одна установка, яку пропонує психологиня: «Я дозволяю собі боятися і продовжую діяти».
Це не скасовує страх і не знецінює переживання. Навпаки — дає людині право не бути «зібраною» щосекунди, але все одно робити те, що зараз потрібно для безпеки й життя.
Як підтримувати дітей під час постійних тривог
Окрема частина нової реальності — діти. Вони можуть не мати слів для того, що відчувають, тому часто проживають емоції через прості дії: малювання, ліплення, ігри, взаємодію з піском, сенсорні заняття. Через такі форми дитина може виразити страх, напругу або розгубленість без необхідності формулювати все дорослою мовою.
Та головною опорою для дитини все одно залишається дорослий. Дітям потрібен простір, де можна ставити запитання, говорити про страхи й отримувати спокійні відповіді. Вони тонко відчувають стан батьків і часто орієнтуються саме на нього. Тому підтримка дитини починається зі стану дорослого, який поруч.
Як українці осмислюватимуть цей досвід
Після війни українцям доведеться поступово осмислювати накопичений досвід. Це може бути непростий процес — із проживанням втоми, страху, втрат і довго стримуваних емоцій. Але психологиня пропонує дивитися на це не тільки як на роботу з болем.
Вона згадує своїх дідусів, бабусь, прадідусів і прабабусь, які розповідали про складні події свого життя з повагою до минулого й розумінням того, як їм вдалося все пройти. На її думку, нинішній досвід українців теж колись стане частиною таких історій — не простих, але важливих.
«Ми будемо згадувати не лише про труднощі, а й про те, як люди знаходили рішення, підтримували одне одного, створювали щось нове та продовжували жити попри всі обставини», — каже Марина.
Нова нормальність Києва — це не байдужість до небезпеки. Це щоденна, часто невидима робота психіки: боятися, перевіряти ризики, піклуватися про дітей, ухвалювати складні побутові рішення, спускатися в укриття, будувати плани й знову повертатися до життя.
Фото: Роман Чигринець
