Минає Світла Седмиця — Великодній тиждень. Київ уже вп’яте зустрічає його в реаліях повномасштабної війни. За цей час місто пережило масовані атаки, втрати і прощання, але не втратило здатності збиратися разом, берегти ритуали і святкувати Великдень.
У перший день свята його історичний центр став місцем, де великодня урочистість поєдналася з пам’яттю і воєнною реальністю.
Найголовніші народні гуляння — у Софії Київській
Софія Київська на Великдень знову стала місцем, де давні традиції не відтворювали, а проживали.
Над заповідником лунали дзвони, а поруч із ними ліра й кобза, духовні піснеспіви, веснянки, канти та псальми. Відвідувачі приходили в ошатному вбранні, водили хороводи, бавилися крашанками, їли просто неба, попри прохолодну погоду, знайомилися з творами народних майстрів і творили разом із ними.
Найголовніші Великодні служби — у Михайлівському соборі
Далі — Михайлівський собор, головний кафедральний храм Православної церкви України й місце постійного служіння митрополита Епіфанія.
Архімандрит Лаврентій розповідає, що історія Михайлівського показова для історії України, у якій московська система намагається зламати і знищити нашу духовність:
«Собор був знищений радянським союзом у 1937-у. Його відновлено 2000-го. Але хоча це нова будівля, духовно для нас це той же собор, який був закладений князем Святополком Михайлом у ХІІ столітті. Місце, де завжди звучала молитва. Це місце, яке прийняло під свої крила маніфестантів із Майдану часу Революції Гідності. Місце, яке стало точкою збору гуманітарної допомоги для тих, хто постраждав від війни. Зараз продовжує бути місцем, де постійно звершується молитва за наших захисників та захисниць, які несуть мужній подвиг захисту мирного життя в Україні. І, звичайно, звучить молитва гідного вшанування тих, хто віддали своє життя, захищаючи свою країну й народ».
Сьогодні Отець Лаврентій втішений тим, що в соборі, попри війну, незмінно згідно з Уставом православного богослужіння, проводиться Великодня нічна служба:
«Хоча для парафіян це непросто. Люди змушені після нічної служби залишатися в храмі до 5-ї ранку. Допоки не закінчується комендантська година — вони не можуть повернутися додому. Але ми також йдемо назустріч парафіянам: і в нас, крім нічної служби, звершується ще й о 9-ій ранку Пасхальна божественна літургія. Щоб ті, хто не могли бути вночі, теж мали змогу помолитися в цей день і посвятити паску».
Архімандрит пригадує перший рік повномасштабного вторгнення. Тоді одним із постійних побажань було наступний Великдень святкували в мирі:
«Але, на превеликий жаль, уже не один рік ми змушені святкувати під прицілом ворожих ракет. Та, попри ці жахливі обставини, кожного разу дивлячись на людей, які прийшли до храму — незважаючи на те, що вони і втомлені, і часто налякані, і стурбовані тим, що багато їхніх рідних залишаються або в окупації, або в зоні бойових дій — я бачу, що все-таки свято Воскресіння Христового дає їм відчути радість і можливість дивитися у світле майбутнє. Це гуртує людей. Збереження традицій, які пов’язують нас із тим поки що колишнім станом мирного життя, допомагають зберігати в серці впевненість у тому, що цей шлях буде відновлено. І свято Воскресіння для цього, мабуть, найкраще підходить».
З передової — до столиці
Військовій Оксані, яка служить на гарячому Запорізькому напрямку, найбільше у Великодньому Києві запала в душу прогулянка до Михайлівського собору, у якому вона побувала вперше:
«Узагалі Київ — дуже красиве місто. Але як я зайшла в Михайлівський храм — там такий спокій, така тишина, я була в захваті. Авжеж, він дуже гарний. Але не те головне. Я купила там свічку, поставила, і так постояла — дуже там хороша атмосфера: мені здається, що я там залишила всі свої тривожні переживання».
Оксана — штабсержантка 3-ї категорії групи соціального супроводу ЦВС штабу 3-го механізованого батальйону військової частини А4007. Вона служить за 20 км від лінії бойового зіткнення. Її робота головно полягає в підтримці поранених на передовій військовослужбовців під час лікування.
Цього року дівчина вперше зустріла Великдень на війні, а ввечері вже мала змогу святкувати його в Києві:
«І тут, і там триває життя. Тільки там постійно повітряні тривоги, шахеди, дрони… А тут більш спокійно. Так, є також повітряні тривоги, але тут життя вирує. Хоча я, як гуляла сьогодні на Михайлівській площі, побачила стільки загиблих наших воїнів і за 2016 рік, і від 2014 року, і від 2022-го — це просто мурашки по шкірі. Це дуже моторошно й дуже шкода, що росія таке робить із нами».
Оксана родом із Почаєва. У Києві вона лише вдруге. Наразі приїхала для навчання на курсах підвищення кваліфікації зі служби соціального супроводу:
«Навчаюсь, як взаємодіяти з пораненими, з родинами зниклих без вісти, з родинами полонених військових або із самими військовими, звільненими з полону. І також із родинами полеглих побратимів. На курсах викладають юристи та люди, які працювали в цій сфері ще з 2014 року».
Штабсержантка відзначає, що для неї, як для військової, столиця Батьківщини — це дуже важливо:
«Пам’ятаю той день, коли на початку великої війни ми всі молилися — щоб Київ вистояв, хоч я тоді була за кордоном. Просто не буде Києва — не буде України. Наша столиця дуже важлива й дуже красива».
Де Великдень відчувається найсильніше
Ще один співрозмовник, Олександр, каже, що до центру Києва вони приїхали передусім, щоби побачити собор. Сам Великдень святкували на Лівому березі, а сюди вибралися вже окремо. Найбільше його вразив саме Михайлівський собор. За словами Олександра, у Києві багато церков, які можна відвідати, але тут святкова атмосфера відчувається особливо сильно.
«Це головний храм України. Так, це прямо відчувається», — пояснює він.
Таким цього року був Великдень у центрі Києва: з дзвонами, хороводами, святковим одягом, тихою молитвою і пам’яттю про тих, кого вже немає поруч. Війна не зникає навіть у свято, але і свято не зникає попри війну. І, мабуть, саме в цій впертій здатності міста жити, пам’ятати і збиратися разом сьогодні й відчувається справжній сенс Великодня.
Фото: Роман Чигринець
