Юля Карпова — українська радіоведуча з понад 15-річним досвідом у медіа, засновниця благодійного фонду «Юлині бабусі», який опікується 10 закладами та 1500 підопічними старенькими, тренерка з публічних виступів, публічна жінка із чіткою громадянською позицією і партнерка ветерана, Героя України Сергія Пономаренка. У її житті ці ролі не існують окремо одна від одної — вони стали частиною одного щоденного вибору: говорити чесно, підтримувати інших, не відвертатися від болю і не мовчати там, де йдеться про гідність і справедливість.
Сама Юля починає розмову про себе не зі списку здобутків, а з простого й водночас найважливішого визначення:
«Я дуже хочу, і, мабуть, це головне, до чого хотілося б прагнути в принципі, — лишатися в будь-якій ситуації і діяльності саме людиною».
У цій фразі, мабуть, і криється головне про Юлю. Усе, що вона робить сьогодні, тримається на одному внутрішньому принципі. Не на бажанні здаватися сильною, правильною чи безпомилковою, а на потребі залишатися живою, чесною і небайдужою до чужого болю.
Турбота як продовження любові
Фонд «Юлині бабусі» народився не з абстрактного бажання робити добро, а з досвіду, який Юля пам’ятає досі майже фізично. Під час поїздки в деокуповану Андріївку вона побачила літню жінку, яка тягнула за собою візочок, щоб забрати пакети з їжею для себе та своєї лежачої сестри. Ця сцена стала для неї точкою неповернення: допомога стареньким перестала бути разовою реакцією на чужий біль і перетворилася на справу, яка відтоді стала системною.
Але внутрішньо ця історія для Юлі значно особистіша, ніж просто волонтерство.
«Це моя величезна справа серця. Мій великий сантимент — це допомога літнім людям, одиноким. Тому що таким чином я продовжую себе як внучку».
Юля згадує своїх бабусь як дуже різних жінок. Одна була, за її словами, пацанкою і подружкою — тією, з ким можна було говорити відверто й по-дорослому. Друга — надзвичайно трепетною, уважною і ніжною. Від кожної з них у неї лишилося своє особливе відчуття любові, близькості і прийняття. І саме цей досвід сьогодні формує її ставлення до самотніх літніх людей у притулках.
«Дуже хотілося, щоб старенькі одинокі відчули, що таке, коли до них приїжджає внучка. Хоча живуть вони в притулках».
Найсильніше її вражає не лише бідність чи нестача речей. Найболючіше — бачити, як різко може звузитися людський світ у старості. Для багатьох підопічних життя буквально вміщується в кілька квадратних метрів — у ліжко й тумбочку біля нього.
Саме тому фонд для Юлі — це не лише про базові потреби. Це ще і про спробу повернути людині різницю між днями, приємні очікування, маленькі радощі, інтерес до життя. Вона хоче, щоб у стареньких були не тільки догляд і їжа, а і спогади, враження, гостинці, свої маленькі свята.
Для європейського читача вона пояснює це через контраст. У багатьох країнах Європи старість часто асоціюється з новим етапом життя: подорожами, книжками, хобі, часом для себе. В українській реальності все ще дуже часто навпаки — старість сприймається як завершення життя, а не як його нова форма.
«Те, як живуть європейські старенькі, — це великий приклад не тільки для стареньких в Україні, а і для багатьох молодих людей. Вони чимось цікавляться, вони чимось живуть, вони подорожують, вони стають інколи навіть ще активнішими на пенсії, ніж у молодості. А в нашому випадку люди не чекають пенсію, як іноді європейці, щоб мати час для подорожей, банального читання книжок чи хобі. У нашому випадку люди цього дуже бояться. Бо сприймається завжди це як старість, це означає, що кінець життя, уже треба просто доживати».
Щоденна робота її фонду складається з дрібниць, які насправді вимагають постійної включеності. Перевірити нові запити із закладів. Зрозуміти, кому щось потрібно терміново. Купити, передати, знайти гостинці, підготувати до свят. А ще — подумати про те, що люди не напишуть у списку потреб, бо вважають це зайвою розкішшю.
«Як правило, запити — це те, що дуже необхідно, а те, що вважається для них розкішшю, для стареньких, зокрема фрукти, дуже часто в запитах не пишуть, тому що без цього ж можна прожити».
Юля свідомо не віддає цей зв’язок із підопічними на рівень суто менеджменту. Для неї важливо залишатися людиною, яка знає, чим живуть притулки, що хвилює конкретних людей, чого їм бракує і що їм може принести радість.
Іноді цю реальність їй нагадують зовсім прості запити — на газети, канцелярію, розмальовки, фарби. Для когось це дрібниці, для когось — підтримка координації після інсульту, розвиток дрібної моторики, спосіб зайняти день і зберегти цікавість до життя.
Найважче для неї — бачити, як речі, на які більшість людей майже не звертає уваги, стають символом недосяжної розкоші.
«Коли стареньких запитую про їхні улюблені фрукти, які привезти їм наступного разу, і вони кажуть: «Ні, це розкіш», а я розумію, що ми говоримо зараз про кілограм бананів, — це емоційно дуже складно».
І водночас саме в цій роботі вона знаходить підтвердження, що навіть невелика дія може змінити чиєсь життя. Одну з таких історій Юля згадує особливо часто. У притулку один незрячий дідусь співав їй серенади, а інший — чоловік на кріслі колісному — якось сказав, що якби мав можливість, то підіграв би йому на гітарі. Її коханий Сергій почув цю фразу й за тиждень передав тому дідусеві нову гітару.
«Коли я привезла цю гітару, то переді мною був не дідусь на кріслі колісному. Переді мною була щаслива дитина, якій Святий Миколай приніс найважливіший у житті подарунок».
За кілька місяців цей чоловік помер, але встиг прожити частину свого життя зі мрією, яка збулася. Для Юлі це одна з найточніших відповідей на питання, чи справді робота фонду щось змінює.
«Він зміг усе ж таки і встиг прожити кілька місяців свого життя із мрією, яку він не міг собі дозволити. І це для мене дуже сильне підтвердження, що дійсно робота фонду змінює життя людей».
Голос, який може більше
Інший важливий інструмент Юлі — голос. Для неї він давно не зводиться лише до професії.
«Голос — це про вплив на людей, а не тільки інструмент».
Вона каже, що вперше зрозуміла це ще в школі — у тих ситуаціях, які, здається, знайомі майже кожному. Коли тему не знаєш, але мусиш звучати так, ніби чудово в ній орієнтуєшся. У цій шкільній імпровізації, за її словами, уже є зародок того, як голос впливає на інших: не лише тим, що ти кажеш, а й тим, як саме звучиш.
За майже шістнадцять років у медіа цей вплив став для неї професійно осмисленим. Вона навчилася через голос, емоцію, ритм і подачу говорити про складні речі зрозуміло, без надмірного пафосу й без штучної важливості. Але, за її словами, робота на радіо дала їй навіть більше як людині, ніж як професіоналці.
«За весь час роботи на радіо я чітко зрозуміла, що я не хочу подобатися всім. І не дай Боже подобатися всім. Я не хочу бути ідеальною і не дай Боже бути ідеальною. Як тільки стаєш синтетичною, обтікаючою і правильною, ти відразу стаєш нецікавою і прісною людиною».
Прямий ефір навчив її самоіронії, свободи бути живою і не боятися неідеальності. Згодом цей досвід перетворився на ще один напрям її роботи — тренерство з публічних виступів. До Юлі найчастіше приходять люди, які чудово знаються на своїй сфері, але не вміють говорити про складне так, щоб їх розуміли ті, хто не є фахівцями.
«Найчастіше до мене приходять із запитом: як мені говорити цікаво, зрозуміло, простими словами, без ускладнень, так, щоб мене розуміли з першого разу».
Вона вважає цю навичку однією з найбільш недооцінених у професійному середовищі. Бо справжня складність — не в тому, щоб говорити заплутано, а в тому, щоб залишатися експертом і водночас бути зрозумілим навіть людині, яка ніколи не стикалася з твоєю темою.
«Говорити потрібно з людьми. З людьми — це означає зрозуміло, просто, легко, так, щоб людина, яка не розбирається у вашій темі, почувалася експертом, слухаючи вас».
Окрема важлива тема в її роботі — страх публічного виступу. І тут Юля мислить дуже тілесно: страх, каже вона, живе не тільки в голові, а й у тілі. У затиску, тремтінні, скутості, у тому, як людина стоїть, дихає, говорить.
«Страх сцени, страх бути почутим, страх публіки, аудиторії, публічних виступів — весь він ховається в наших тілах. Це фізика безпосередня».
Тому перше, із чим вона працює, — не з красивими формулюваннями, а саме з фізичними сигналами страху. Коли людина починає контролювати тіло, вона поступово повертає собі й голос, і впевненість.
Ще одна її сильна тема — гумор і самоіронія як спосіб впоратися з напругою.
«Ніхто гучніше за мене з мене сміятися не може».
Для неї це не просто дотепна фраза, а справжній принцип. Якщо людина сама переводить незручний момент у сміх, напруга змінює знак: тоді інші сміються вже не з неї, а разом із нею.
Особливо важливою вона вважає цю тему для жінок, які звикли боятися звучати голосно. Тут у неї є просте, але дуже сильне запитання, яке працює краще за будь-які абстрактні заклики до впевненості.
«Чи хотіли б ви, аби ваша дочка почувалась і вела себе так, як ви? Невпевнено, злякано, навіть не намагалася виправити ситуацію для себе на краще?»
Для неї публічність сьогодні — це не тягар і не привілей, а передусім відповідальність.
Юля використовує її, щоб навчати, залучати людей до благодійності, привертати увагу до важливого й говорити вголос про війну, страх, невпевненість, підтримку та розвиток. Для Юлі це не окремий статус, а спосіб діяти відповідно до власних переконань.
Стосунки з Героєм України
Ще одна важлива частина Юлиного життя — партнерство з ветераном, Героєм України, заступником командира 9-го батальйону 3-ї окремої танкової Залізної бригади Сергієм Пономаренком.
«Моє життя з ветераном жодним чином не змінило мого бачення війни, суспільства чи справедливості. Навпаки, ці мої бачення тільки підсилилися через те, що я живу з ветераном».
Досвід Юлі ще гостріше показав їй, що цивільне суспільство часто не розуміє ветеранів. І не лише не розуміє — інколи навіть не хоче розуміти. Розрив між цими реальностями для неї очевидний: одні живуть удома, у звичному ритмі, інші пройшли бойові дії, втрати, постійну небезпеку й повертаються в цивільний світ уже іншими людьми.
«Цивільні люди взагалі не розуміють ветеранів, їхнього досвіду, їхніх думок, їхнього стану, часто їхньої поведінки не розуміють».
Найболючіші докази цього, за її словами, видно в дуже буденних ситуаціях: суперечки про безоплатний проїзд, роздратування через пільги, невміння поступитися місцем чи пропустити людину без черги, постійні сумніви щодо «видимості» її травми.
Окремо вона говорить про проблему невидимих поранень. Суспільство, каже Юля, занадто часто визнає інвалідність лише тоді, коли її можна одразу побачити.
«Люди думають, що якщо людина з інвалідністю повертається з війни, значить, обов’язково має бути ампутація. А якщо хвороби, яких візуально не видно, значить, це не хвороби».
У своїх стосунках із Сергієм вона називає головною опорою довіру.
«У наших стосунках головна опора — це довіра один до одного. Абсолютна. Максимальна взагалі, наскільки це можливо».
До цієї довіри додаються спільні цінності — чесність, прямота, принциповість, нетерпимість до несправедливості. Саме це, за її словами, і стало причиною, чому вони взагалі стали парою.
Її власне бачення ролі партнерки ветерана дуже далеке від романтизованих уявлень. Для неї це не про красиву підтримку зі сторони, а про реальну включеність у складний шлях повернення до цивільного життя.
«У сучасних реаліях партнерка ветерана — це в першу чергу людина, яка не просто слухає, а й чує. І яка готова проходити з ветераном весь його шлях повернення до цивільного життя».
Це не означає завжди все згладжувати. Іноді, каже вона, підтримка полягає в тому, щоб ще сильніше озвучити позицію ветерана, коли навколо її не хочуть чути.
За її спостереженням, родинам ветеранів сьогодні найбільше бракує не красивих слів, а практичного знання, як допомогти людині адаптуватися, не руйнуючи її ще більше. А ще — розуміння і підтримки з боку суспільства, яке досі надто часто міряє цей досвід побутовим комфортом або грошима.
Справедливість як спосіб жити
Усе, що робить Юля, тримається на одному внутрішньому стрижні, який вона сама називає загостреним відчуттям справедливості.
«Це коли в будь-якій ситуації, де я стаю свідком того, що якось нечесно себе повели стосовно якоїсь людини, або обманюють, можливо, або принижують, що завгодно, — я в жодному випадку не пройду повз».
Для неї це не риса характеру в декоративному сенсі, а практичний моральний імператив. Якщо ти бачиш несправедливість і мовчиш, значить, погоджуєшся з нею.
Саме тому Юля не готова замовчувати незручні теми — від війни і ставлення до військових до людської гідності, мови, принижень, нерівності, нечесних правил гри.
«Я жодні теми не готова замовчувати, якщо вони гострі й мають значення».
Для неї говорити вголос — це не питання темпераменту чи любові до уваги. Це питання чесності.
«Жити чесно перед собою і перед людьми — це означає в жодному разі не бути ідеальною, правильною, а бути просто Юлею».
Вона не намагається бути бездоганною — і саме в цьому бачить чесність. Не приховувати слабкостей, не маскувати невдачі, не згладжувати суперечності, а залишатися собою навіть тоді, коли це незручно чи не вписується в чужі очікування.
Юлі важливо, щоб у її історії європейська аудиторія побачила не тільки одну конкретну жінку, а й ширший досвід українок під час війни — тих, що водночас дбають, працюють, люблять, витримують і продовжують іти далі.
«Мені б дуже хотілося, щоб українська жінка європейцями сприймалася як вандервумен, супергероїня, людина з надможливостями, яка може більше, якщо її правильно підтримати і дати можливість зробити все, чого вона хоче».
